Єдина на Лисянщині жінка-полковник і в 92 готова осідлати вороного

17 березня 2018, 20:15

Коли почалася Друга світова війна, Олені Пилипівні Капацін з Лисянки йшов сімнадцятий рік. Якій дівчині о цій порі квітучої юності не хочеться зустрічати з коханим росяні світанки, мріяти про майбутнє, радіти життю, дерзати. Однак всі дівочі плани перекреслила війна. Вона була найстаршою з трьох сестер у родині сільського фельдшера Пилипа Білоуса, і першою, яка пішла батьковим шляхом, ставши санінструктором, пишуть "Вісті Черкащини".

Тричі Олену насильно забирали в Німеччину, однак щоразу їй вдавалося тікати. Дівчина виявилася не лякливого десятку. Переховувалася в інших селах, у чужих людей. І разом з тим допомагала, чим могла, партизанам і підпільникам. А коли наблизився фронт, і «закипів» Корсунь-Шевченківський котел, стала санінструктором стрілецької дивізії, яка визволяла Лисянський район від німецьких окупантів.

– Якою була робота у нас, медсестричок? Не жаліючи себе, кидатися до поранених солдатів на полі бою, де свистіли кулі, розривалися снаряди, – розповідає Олена Пилипівна. – Ми були їхньою єдиною надією, янголами життя. Втішали як могли: «Потерпи, братику, благаю. Все буде добре, я тебе не покину!». І тягли на плащ-палатці в безпечне місце, перев’язували рани. Хтозна, де бралися сили, відвага. Про це тоді не думали.

Ніколи не забути їй жорстокі бої під Ясами. Скільки поранених солдатів винесла на своїх тендітних плечах дівчина, скільком врятувала життя! Один з них, Петро Бойко, земляк із Журжинець, під час обстрілу лишився ноги. Стікаючи кров’ю, він просив в Олени, яка прибігла його рятувати, лиш одного – пістолета, щоб назавжди покінчити з нестерпними муками. Однак медсестра виконала свій обов’язок – притягнула непритомного Петра до шпиталю, віддала свою кров для переливання пораненому. Коли Олена повернулася з фронту додому, Петро Бойко, який став майстром-кравцем, справив своїй рятівниці новенькі чобітки, про які вона з теплотою згадує й досі.

День Перемоги Олена Пилипівна зустріла в Празі. А потім були 45 років роботи медиком у Лисянській райлікарні, діти, внуки, правнуки. Сьогодні вона – одна з двох ветеранів Другої світової війни у Лисянці і восьми в районі, які залишилися в живих, має звання полковника. І, як у справжнього полковника, військова струнка у жінці відчувається й досі. Каже, аби не хворі ноги, то і в свої 92 роки хвацько вискочила б на коня. Як раніше, коли скакала воєнними дорогами на гнідому, подарованому бідовій медсестрі фронтовими розвідниками…

Вгору