сьогодні
16 січня 2017
Loading...

23:46

Черкащанка просить владу визнати свого брата загиблим, а не зниклим безвісти в АТО

461x312-images-news-092015-3a0f8b935ea326dfe3947d92c088062c

«Ти там за мамою подивися», – із цими словами, адресованими своїй двоюрідній сестрі Людмилі, йшов на фронт 58-річний житель Чигиринщини Михайло Слісенко. Тоді Людмила всіляко відмовляла брата йти на війну, відчуваючи тривогу, але вона й подумати не могла, що через рік буде судитись із владою за те… щоб визнати Михайла загиблим. Його замордували в полоні у Луганську, тіло залишилось там. Але як довести владі, що Михайло загинув, а не просто зник безвісти, пише Прочерк.

Він, майстер на всі руки і кваліфікований водій, проживав у селі Боровиця Чигиринського району. Працював на будівництві, доглядав стареньку маму. А коли почалась війна, не зміг всидіти на місці.

– Часто дивився новини по телевізору. Йому було дуже важко за всім цим спостерігати. Все поривався їхати на Схід. А коли ми з його мамою намагались відмовити – говорив: «Якщо будемо так сидіти – вони скоро до Києва дійдуть», – із сумом згадує слова брата пані Людмила.

415x543-images-news-092015-0d928b9cb3e0e6add9c3045bfed2e119

Їй вкрай тяжко, адже як зізнається жінка, рідного брата ніколи не мала, тому завжди опікувалась Михайлом. Також Людмила Іванівна згадує той день, коли вона востаннє бачила брата.

– Я пам’ятаю, він прийшов такий серйозний, зосереджений. Я йому кажу: «Мишко, ну подумай, в тебе мама старенька». А він майже нічого не говорив, лиш попросив приглядіти за нею. Було видно, що вже не переконати. Обняла його… востаннє… і він пішов.

Говорячи ці слова, Людмила Іванівна не може стримати сліз. Вона говорить, що Михайло дуже сильно любив маму. І того дня, коли йшов на війну, не хотів її тривожити, пробирався попід вікнами нишком, щоб вона не помітила.

Михайло з мамою

Михайло з мамою

За іронією долі, молодість Михайла пройшла саме на Сході, на Донеччині. Зі слів його сестри, там він працював шахтарем, мав сім’ю. Потім розлучився з дружиною, приїхав на Черкащину, донька залишилась з мамою на Сході. А Михайло завжди пам’ятав про рідну кров далеко від себе.

Він у перших рядах пішов добровольцем до батальйону «Айдар» у липні минулого року. Та й не з порожніми руками. Небайдужі хлопці з Черкас назбирали 5 тисяч грн на допомогу армії, з якими чоловік і відправився на фронт. Через поважний вік і сильну статуру побратими поважали Михайла. Він був для них авторитетом. Попри молодечий запал своїх товаришів, ніколи не залишався осторонь, завжди йшов у бій у перших рядах. Як і того разу, коли його група потрапила в засідку. Сталося це 5 вересня минулого року.

За день до свого зникнення чоловік дзвонив додому і наче прощався – говорить Людмила.

– Він подзвонив мені, ми поговорили, і в мене було відчуття, що він прощається. Того ж дня дзвонив іншим родичам, навіть тим, з якими раніше не надто спілкувався.

Наступний день став роковим для «Сєдого» – саме такий псевдо мав Михайло.

Його бойовий товариш і земляк, черкащанин Олександр Демид, що відбував службу разом з Михайлом, гарно запам’ятав обставини того дня.

– Група, в якій «Сєдой» був водієм, мала завдання відвести продовольство у Новосвітловку (населений пункт в 19 км від Луганська. – ред.). По дорозі вони проїжджали наш блокпост на Металісті (9 км від Луганська. – ред.). Там, на блокпосту були наші хлопці. Але коли група поверталась, блокпост захопили «сепари» і вже «зустрічали» наших. Майже вся група була або знищена, або взята в полон.

Олександр, також боєць поважного віку, дивується тому, що Михайло загинув, адже він зміг протриматись у полоні два дні. Зазвичай «айдарівців» сепаратисти бояться і розправляються з ними відразу. Але тих, кого вже взяли у полон, не вбивають. Їх використовують для обміну або для роботи. До того ж «Сєдой» знав, що треба говорити у таких випадках.

У мережі викладено відео, відзняте бойовиками ЛНР, на якому один з так званих ополченців розповідає про проведену ними операцію. Крім того на відео присутній і процес допиту самого Михайла. Він не приховував того, що є бійцем батальйону «Айдар». А також сказав, що раніше працював шахтарем на Донбасі. Товариші Михайла припускають, що саме це і дозволило йому потрапити в полон, а не бути розстріляним на місці.

Жорстокі подробиці перебування в полоні розповідає ще один немолодий боєць «Айдару». Священик зі Львова капітан Володимир Місечко, що носить псевдо «Піп», є головним свідком загибелі Михайла.

Володимир разом з медсестрою батальйону «Айдар» «мамою Танею», потрапив у полон до сепаратистів 7 вересня в районі «Веселої гори».

– Нас привезли в розташування батальйону «Зоря» армії «новоросії». Ми опинились у колишньому військкоматі, де тоді знаходилась комендатура. З нами в одній великій камері знаходились кілька наших полонених. Там перебували кілька десятків місцевих «зальотчиків». Охороняли і займались екзекуціями 13 головорізів. У полон ми потрапили вранці, а в Луганську, на комендатурі, опинились десь в районі обіду. Через якийсь час мене одного вивели на вулицю, я думав, що розстрілювати, а насправді відрізали мені козацького «оселедця». На плацу, за туалетом, лежали два трупи, я їх відразу впізнав. Коли стояв на шлагбаумі, ці хлопці часто виїздили і заїздили, ремонтували машини на території, обідали в нашій столовці. Хоча псевдо і прізвищ їхніх не знав, але зовнішністю я б не помилився, – говорить Володимир.

Саме завдяки йому Людмила і дізналась про загибель брата. Після повернення з полону «Піп» розпитував у воїнів української армії, які були тоді в полоні разом із «Сєдим». Вони, ці солдати, часто приїздили в Щастя, в школу міліції і особисто знали убитих хлопців, навіть псевдо і прізвища, і були свідками вбивства.

– Розмови про смерть цих айдарівців я вів у присутності «мами Тані». Хлопці говорили, а «Таня» підтвердила, що це були розвідник «Борода» зі Львова і «Сєдой» із Черкас – Слісенко Михайло Михайлович. Їх обох привезли на комендатуру трохи раніше за нас, і підвісивши наручниками на спортивній перекладині, забили до смерті. «Айдаровцы» у нас долго не живут», – говорили ополченці.

Володимир припускає, завдяки чому йому вдалось вийти живим із полону.

– Таню залишили в живих, бо вона медична працівниця, а мене – як священика. Хоча я до останнього не був упевнений, чи мене не розстріляють, бо стосовно мене в головорізів «Зорі» були великі сумніви.

Всі події того дня Володимир детально описує в рапорті, де зазначає:

«Стосовно «Сєдого» хочу сказати, що в нього залишилась мати 95 років, дочка 18 років, сестра з дитиною інвалідом. Знаючи злочинну байдужість і корисливість нашою бюрократії, особисто засвідчую смерть Михайла і прошу допомогти в матеріальному забезпеченні сім’ї Героя».

4d8f507cdba6d3faf98b24bddee4b1ae

Щодо байдужості бюрократії Володимир не помилився. Людмила, яка пережила надлюдські страждання в очікуванні звісточки від брата, зараз, долаючи величезний душевний біль, змушена доводити смерть Михайла у суді.

До того ж жінка, звичайно, не могла порушити обіцянку, дану братові рік тому. Зараз вона доглядає його стареньку маму – 95-річну Марію Романівну. Для цього навіть переїхала з Черкас до села.

Незважаючи на це, Людмила Іванівна знаходить час і сили, щоб оббивати пороги можновладців, правоохоронних органів, проводити власне розслідування і захищати честь брата. Адже, більшість чиновників оперують тим фактом, що смерть Михайла недоведена, отже він може бути живим і, наприклад, переховуватись.

Крім цього, сім’я Михайла не отримала жодних соціальних виплат, на які має право в першу чергу мама бійця. Саме її інтереси і представляє Людмила. Вона говорить, що 95-річна жінка зараз занадто слабка і потребує лікування. Ліки коштують занадто дорого. На мінімальну пенсію просто неможливо купити все необхідне.

На руках у Людмили Іванівни є довідка про участь Михайла в бойових діях. Однак це допомогло отримати лиш одноразову допомогу в розмірі 500 грн, адресовану мамі загиблого солдата. Так само 500 грн допомоги отримала і сама Людмила, так як доглядає стареньку.

Людмила зверталась до міської влади, до правоохоронних органів, до юристів – результату жодного. Всі наголошують на тому, що за законом виплати нараховуються тільки після встановлення факту загибелі.

Як говорять у Черкаському обласному контактному центрі, у разі загибелі воїна АТО, його родині надається одноразова грошова допомога в обсязі 500 розмірів прожиткового мінімуму(у 2015 році – 609 тис. грн). Саме таку суму держава може зекономити на смерті Героя через недосконалість законодавства.

Питання Михайла Слісенка розглядалось на засіданні сільської ради села Боровиця Чигиринського району про те, аби надати матеріальну допомогу його матері. І вже наче б то прийняли рішення виділити 5 тисяч грн, але грошей від села старенька мати Михайла так і не отримала. Сільський голова Тетяна Збарацька журналісту «Прочерку» розповідає, що Михайло наче б то не був прописаний у Боровиці. Хоча його мама, котра все життя прожила в цьому селі, звичайно, була офіційно прописаною. Невже вона не має права на допомогу? Також, пані Тетяна, як й інші чиновники, оперує тим фактом, що Михайло Слісенко зараз має статус зниклого безвісти. На питання, чи варто родині бійця розраховувати на допомогу від села, Тетяна Збарацька відповідає: «Надішлемо офіційну відповідь його сестрі Людмилі Архіповій».

На момент публікації жодної відповіді із сільради пані Людмила не отримала.

За консультацією з приводу цієї доволі складної та заплутаної справи «Прочерк» звернувся дозаступника голови київської ГО «Юридична сотня» Юлії Жижоми. Пані Юлія наголошує, що в такому випадку обов’язково потрібно звертатись до суду. Жодним іншим чином це питання не вирішиться.

Також юрист висловила свою готовність допомогти Людмилі як мінімум порадою з приводу майбутніх дій.

Зараз Людмила Іванівна звернулась до суду з проханням визнати Михайла загиблим, що дасть право на отримання соціальної допомоги його мамою. Військовослужбовці, котрі проходили службу разом з Михайлом та були свідками його загибелі, готові приїхати до Черкас на судове засідання. В тому числі і «Піп» Володимир Місечко, котрий продовжує службу на Сході. Він говорить, що власним коштом приїде до Черкас, аби допомогти сестрі Михайла добитись справедливості.

А в той час, коли всі намагаються дійти до істини, старенька бабця Марія не випускає з рук мобільного телефону в очікуванні дзвінка. А там на екрані лиш одне ім’я – «Мишко».

Цим матеріалом «Прочерк» хоче звернути увагу влади на те, що це не єдина подібна історія. В Україні триває війна. Наші солдати гинуть на Сході, а їх вважають безвісти зниклими. Чому родичі Героїв повинні доводити смерть своїх рідних у суді, тим більше за наявності свідків?

Ця історія дуже наглядно показує недосконалість нашого законодавства та його неготовність вирішувати проблеми, з якими стикаються родини загиблих. Зрозуміло, що чиновники не із власної волі відмовляють жінці у наданні соціальних виплат і більшість з них, може, і має бажання допомогти, але проблема залишається невирішеною.

 

  
Коментарі - 1

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*


*

* Модератор має право без попередження та додаткових пояснень видаляти коментарі, які не відповідають ПРАВИЛАМ сайту.

Текст коментаря а когда вы всей семьёй его “туда” посылали вы об этом не думали7 да это специально их признают “пропавшими безвести” чтобы не платить все положенные в таких случаях ( в случаях гибели) компенсации, а так типа “смылся – женился – там остался” а семье “фиг вам а не компенсации” … это не тайна и вы перед тем как посылать их туда “на заработки” должны были про это подумать !

КАЖУТЬ ЩО...
Дмитро
Дмитро
Найкраща оцінка ситуації від Mykola Rud - тут вже є робота і для СБУ: "Як професійний педагог. Прослухавши аудіозапис голосу вчительки, яка розмовляє із дітьми, можу зробити висновок про професійну непридатність не лише вчительки, а й директора. Він напевно мав вивчити аудіозапис. Якщо директор прослуховував цей запис і вважає себе педагогом - то мав зробити належний висновок із тої ситуації, яка склалась. Він також мав належно відреагувати НЕГАЙНО. На що він сподівався? Чому поводить себе так впевнено і навіть зухвало? Слід терміново втрутитись "Інституту педагогіки", підключити психологів і зробити дослідження записів спілкування педагога із дітьми. Це слід зробити якомога швидше, щоб відповідні органи мали цей документ на руках і могли посилатись на нього. Батьки не є педагогами і психологами - вони не мають кваліфікаційного права вирішувати чи варто - чи не варто захищати вчительку й директора школи. Це мають робити СПЕЦІАЛІСТИ. Директор і завідувач районної педагогічної структури мають бути звільнені. В нормі, вони безумовно винні і це не підлягає обговоренню. Їх службовим обов’язком є моніторинг процесу навчання і ВИХОВАННЯ. Вони для цього призвані та існують як інституція. На очах у всієї школи створено систему цькування дитини-інваліда... І у цьому приймає участь не лише вчителька, а й директор, який не зробив належних висновків... Він не міг не знати, як вчителька розмовляє із учнями – про це однозначно відомо колегам – адже вона кричить дуже голосно, що можливо є ознакою неадекватного стану нервової системи. Таке теж не можна виключити. Це може означати, що вища керівна структура курирує даний процес і направляє його у потрібному їм напрямку. Тобто – за попередніми висновками - це антидержавна діяльність. Очевидно, що у обласних структурах це відомо усім, хто мав би по службі це знати. Міське управління має зробити висновок і продовжити дослідження у всіх інших школах. Скоріш за все - це тотальне ураження нашого соціуму у даному регіоні й у даній сфері. Мій попередній висновок такий: у місті нездорова обстановка; судячи із промови директора у всіх управліннях педагогічної сфери міста домінує антиукраїнська та антидержавна агресивна позиція. За таких умов очевидно, що антидержавна = антиукраїнська робота ведеться планомірно і сплановано. Тут вже пізно робити висновки - слід діяти негайно. Одночасно із тим, слід діяти обережно, уважно стежачи за реакцією із метою упередження якихось небезпечних кроків із боку антидержавної агентури. Хочу зауважити важливу, на мій погляд, обставину: все це відбувається під час воєнних дій на Донбасі та на Луганщині."Текст коментаря
У Черкасах школярку виживають з класу через конфлікт із вчителькою
Олег
Олег
Пані Олена, не варто вороже ставитися до зауважень, навіть якщо вони Вам не зовсім приємні. Я в своєму коментарі не знайшов місця, де б я назвав Вас людиною другого ґатунку. Це по-перше. По-друге, вміти розмовляти двома-трьома-п'ятьма мовами це добре! Дуже добре! Але Ви все ж таки маєте одну РІДНУ мову? Ту мову, на якій Ви мислите, формуєте думки, спілкуєтеся подумки на одинці сама з собою? І чогось (хоча я знаю чого) мені здається, що для Вас такою мовою є російська. І як би Ви добре не знали і не полюбляли англійську, читали б книжки, слухали б пісні, для Вас завжди буде ближча та людина, що заговорить з Вами де не будь російською, а не англійською. Те саме і з українською. Тому у Вас на підсвідомому рівні "руцкагаварящій" більш свій, чим любий іншомовний. На цьому базується і поведінка, думки, дії. І це так у всіх, а не тільки у Вас. Тому Ви апріорі на боці продавчині і засуджуєте її опонентку. Щодо "Я пишаюся собою, бо ПОВАЖАЮ усiх людей незалежно вiд мови", то на мою особисту думку, люди варті поваги за власні вчинки, а не за слова, на якій би мові вони не були сказані. Стосовно ж "З повагою до вас,пане Олег (Олеже якось не солiдно!)", то знову Ви виказуєте себе, як "руцкагаварящую", бо українською звернення звучить нормально, правильно Олеже - в кличному відмінку, який при СРСР видушили з граматики, але з розмовної мови ні! Звертатися один до одного українською Петре, Олено, Олеже, Іване, Маріє і т.і. мало того, що правильно, так і милозвучно. Тай "пане Олег" краще вже звучить "пан Олег". Про комп'ютер - можливо Ви просто не знаєте, що в Windows (я маю сумнів, що Ви користуєтесь Linux-системою)на "языковой панели" можна в налаштуваннях додати українську мову і будете мати всю абетку української мови, в тому числі "Ї" і "Ґ". Таким чином не будете вводити в оману людей, які можуть вважати Вас безграмотною людиною. "Не треба принижувати та виховувати мене, як дiвчинку та вказувати на недолiки моеi мови!" - Ви так хворобливо сприймаєте критику? Ви не впевнені в собі? "Мене вчили найкращi вчителi мого мiста! Усi учнi мого класу вступили у вишi та зараз дуже поважнiособи!" Добре-добре, не треба так хвилюватися , бо Ви зараз ще й диплом свій покажете. А щодо "вступили у виші" і "зараз дуже поважні особи", то наявність закінченого вишу не завжди є достатнім для поваги до людини. "А вам треба бути чемним у ставленнi до жiнок." - буду щиро вдячний, якщо Ви вкажете мені, де я Вас образив як жінку, або був не чемний як з жінкою. На останок - Ви праві, в Фінляндії дійсно дві державні мови. І шведську за рідну там вважають біля 5% населення, та все ж таки вони знають і володіють фінською - коли до них звертаються фінською вони не відповідають шведською! І навпаки, якщо хтось звертається шведською, йому не відповідають фінською. Вловлюєте різницю з ситуацією українська мова - "руцкій язік" в Україні (какаяразніцанакакомязіке, ітакпаймут)? І на останок. Щоб Ви не вважали за образу чи неповагою до Вас, коли я називаю "руцкій язік", а не "російська мова", бо не існує "російської" мови. Таку назву вкорінили в українську мову більшовики на початку ХХ сторічча, коли насильно "ріднили" українську мову з москвинською. Ось дивіться, по москвинські є "Россия" і є "русский язык". А чому на українську мову перекладаються як "Росія" і "російська мова"? Правда, якось не зграбно? Бо, якщо "Росія" і "російська мова", то відповідно повинно було б "Россия" і "российський язык". Знову халепа виходить! Назвати їх мову "руською" теж не має сенсу, бо вони жодного відношення до Русі не мають, бо вона була лише Київська. Тай "Россіею" вони стали лише в 1721 р., завдяки тому, що їх цар Пьотр І своїм наказом переназвав Московію з князівства Московського на "Россию". А для щоб більше "примазатися" до славної історії Київської Русі, мову Мокши їхню назвав "руским язіком". Але це вже окрема тема.
«Лагідна» українізація, або жменя здачі для дурепи
СОЦ. МЕРЕЖІ
Читайте нас на Facebook

AVTOsale.ua-всі пропозиції з продажу авто Вашого міста.
Слідкуйте за свіжими новинами в Україні на UKR.NET
Афіша всіх фільмів в кіно на KINOafisha.ua.
Погоду в Черкасах на тиждень дивись на Sinoptik.ua.