Близнюки з Канівщини вразили своїм співом Тамару Гвердцителі

18 березня 2014, 16:56

На шоу «Голос країни. Перезавантаження» брати-близнюки з села Пекарі прийшли за досвідом і перемогою. 

Юрій і Анатолій під час перших «сліпих прослуховувань» з перших нот полонили глядачів у залі не лише голосами, а й харизмою. Не втрималася та повернулася до братів й одна з тренерів Тамара Гвердцителі, інформує "Нова Доба".

– Вони можуть покорити серця своєю теплотою, – відзначила співачка й навіть запросила хлопців до Грузії.

Брати вже більше 10 років професійно займаються вокалом. Проте ще й досі з усмішкою згадують, як училися співати.

– Коли були малими, в селі часто вимикали світло. Тож сідали біля плитки, запалювали лучину й мама співала нам пісень, а ми – за нею, – кажуть брати.

Не маючи найпростішої музично освіти, не знаючи навіть нот, вони все ж зуміли вступити до Канівського училища культури, потім продовжити освіту в Переяславському університеті. Та весь час наполегливо й без зупину працювали над собою, удосконалюючи власну майстерність.

– Обожнюємо співати, хочеться дарувати позитив, який накопичували роками. І мріємо, звісно, про велику сцену, – говорять брати.

«Конкуренція велика – всі сильні вокалісти й кожен ішов за перемогою»

Журналісту вдалося побувати в Пекарях і поспілкуватися з мамою братів-близнюків Галиною В’ячеславівною. За успіхами синів на шоу жінка слідкує особливо пильно: читає всю інформацію в Інтернеті, кілька разів переглядала виступ.

– Із чоловіком до останнього не знали, що Юра й Толя задумали піти на «Голос країни», – зізнається пані Галина. – Щоправда, мені таки зізналися, а тата пошкодували – не хотіли, щоб хвилювався. Він у нас педагог – дуже чутлива натура (Сміється.– Авт.).

У родині Дорошенків співочий талант передається по чоловічій лінії.

– Дідусі Юрка й Толі мали гарні голоси й тонкий слух. Від них хлопці й успадкували здібності. Чоловік і старший син не співають, а я так – дома на кухні зрідка, – жартує пані Галина.

Забігати наперед і прогнозувати подальший перебіг подій Галина В’ячеславівна не береться. Говорить, що все вирішить не так талант, як доля й удача.

– Наразі пройшли, а там буде видно, в що все обернеться. Хоча сини запевняли, що йдуть за перемогою. Та конкуренція надто велика, всі учасники – сильні вокалісти, талановиті й кожен прагне бути першим, найкращим, – додає жінка.

«У десятому класі захопилися грою на гітарі»

У Пекарі Галина В’ячеславівна переїхала разом із чоловіком більше тридцяти років тому. Щоправда, вирісши в невеличкому містечку Звенигородці, дівчина ніколи й не думала, що доля занесе в село. По закінченні школи, вступивши до медучилища, поїхала навчатися до Черкас.

– Там же й познайомилася з Володимиром. Наш гуртожиток був поруч з інститутськими, де навчався чоловік. Хотіли лишитися в місті, навіть вдалося влаштуватися на роботу, – говорить жінка.

Та не склалося, і невдовзі сім’я переїхала на Канівщину.

– Попри все, жилося тут добре. Я – медик, тато наш – учитель. Сільська інтелігенція завжди в пошані. Сусіди були веселі, дружні. Тож завжди збиралася велика, гомінка компанія, – пригадує минулі часи Галина В’ячеславівна.

Жив у ті роки в Пекарях поет Микола Шамрай. Самотужки навчившись грати на гармошці, він організував гурток для дітей.

– Пішли туди й наші хлопці. Співали, танцювали, трохи й виступали, щоправда, музичної грамоти, нот не вчили, – пригадує Галина Дорошенко. – Коли ж були в десятому класі, хтось у школі приніс гітару. Всі діти заходилися вчитися грати, був справжній бум.

Та в більшості охота швидко пропала, тільки не в Юрка з Толею.

– Багато хто дивується, навіть в Інтернеі у відгуках читаю, як хлопцям із невеличкого села, де ніколи не було музичної школи, вдалося потрапити на шоу й вразити співом відому грузинську співачку, – додає Галина В’ячеславівна. – Дивуюся: чому так вирішили? Звісно, зараз населення зменшилося й життя не так вирує, але ще років двадцять-тридцять тому все було по-іншому.

«Були і залізничниками, і рибу ловили, і тюки вантажили»

У непрості дев’яності Дорошенкам, як і решті вчителів і лікарів, перестали виплачувати заробітну плату.

– Страшно згадувати, але грошей не отримували по півроку чи й довше. Хлопці саме закінчували школу, постало питання, куди йти далі навчатися, – пригадує важкі часи Галина В’ячеславівна. – Власне, нехитре шкільне захоплення – гра на гітарі – і зіграло вирішальну роль у виборі професії.

Тож добре все зваживши, зупинили вибір на Канівському училищі культури: і до душі, і від дому близько. Без зусиль втупили на естрадний відділ.

– А по закінченні вирішили продовжити освіту в Переяславі-Хмельницькому педуніверситеті, здобували фах учителів музики, – додає мама. – Вчилися на заочному відділенні й паралельно працювали. Бралися фактично за будь-яку роботу, що приносила гроші: були й залізничниками, і рибу ловили, і тюки вантажили.

А ще працювали над собою, розвивалися в творчому плані, пробували сили в різних конкурсах.

– Ще як жили в Каневі, постійно бували на співочих змаганнях, додому, як правило, поверталися з перемогою та винагородою. Якось із Житомира привезли два сервізи, у Черкасах отримали гітару, – усміхається Галина В’ячеславівна. – З цього починали.

«Голос країни» – можливість навчитися нового, позайматися в досвідчених педагогів

Якось до Канева завітало відоме й улюблене багатьма українцями шоу «Караоке на майдані». На площі зібралося чимало цікавих, аби на власні очі побачити, як знімається передача, кому дістануться яйця для покращення вокалу, а хто піде з головною винагородою.

– Були там і Юра з Толею, але взяти участь і заспівати на всю країну не зважилися. Відчули, що неготові. Тому постояли в натовпі, пороздивлялися та й пішли додому, – розповідає Галина Дорошенко. – А вже через кілька років у Черкасах таки зважилися на участь у передачі. Пройшли до фіналу, що був у Києві.

Та, на жаль, підтримки й аплодисментів уболівальників виявилося замало для перемоги.

– Проте вони не засмутилися й не опустили рук. Зрештою, перемагає той, хто має терпіння, витримку й невтомно працює над собою, – додає жінка.

«Голос країни» для братів – ще одна можливість проявити себе, навчитися чогось нового, а головне – позайматися з досвідченими педагогами, поспілкуватися з такими ж талановитими молодими людьми, які прагнуть успіху, потрапити на велику сцену.

– Не залежно від кінцевого результату, перша перемога вже є. Навіть одне-два заняття з вокалу – це вже незабутній досвід, – переконана Галина Дорошенко. – Після програми раділи всі гуртом. Успіх дітей для батьків завжди найголовніше. Маля робить перший крок, а скільки в мами й тата радості.

Так і Володимир Васильович і Галина В’ячеславівна тішилися, що сини пройшли відбір.

– Адже конкуренція – неймовірно велика, учасники – талановиті, тож перевершити їх не просто, – переконана пані Галина. – Тож участь у подібному шоу додає ще й упевненості, стимулює до роботи.

А ще в сім'ї дуже раді, що хлопці потрапили саме до Тамари Гвердцителі.

– Чудова співачка, яка за скільки років на сцені не втратила популярності. Знана й улюблена багатьма, вона, сподіваюся, стане хорошим наставником.

А головне – поділиться своїм безцінним досвідом.

– Нині це найважливіше. Пам’ятаю, коли робила перший укол. Руки трусилися, сама тремтіла, ніяк не могла себе опанувати. Але треба було відкинути емоції й допомогти людині, – говорить пані Галина. – Досвід – велике діло. От і Юрі з Толею за ним подалися. Перші етапи шоу показали, наскільки талановиті учасники відсіювалися: не та пісня, перехвилювався. Різне буває, тому талант і вокальні дані – ще не все.

«І гадки не мали, що то два артисти бігали»

Коли хлопці були маленькими, пані Галина разом із чоловіком навіть і гадки не мали, що їхні діти колись заспівають на всю країну.

– Хіба ж думали тоді, що це два артисти бігають, – всміхається мама. – Тільки уявити, де були відомі й шановані співаки, а де ми. Кожна зірка була чимось недосяжним і недоступним. Хіба по телевізору бачили виконавців та насолоджувалися їхніми виступами.

Коли сини закінчили училище, в їхньому репертуарі було лише з тридцять пісень. Зараз – близько тисячі.

– Буває, переслуховуємо старі записи, різниця дуже відчутна. За роки Юра і Толя суттєво покращили майстерність. Вони випромінюють позитив, мають контакт із глядачем. Частенько доводиться чути схвальні відгуки, мовляв, від їхнього співу мурашки біжать поза шкірою, – переконана Галина В’ячеславівна. – Люблю, коли співають чоловіки, коли мужність переходить у творчість. Це щось неймовірне.

Вгору