Абсолютна безпека та промивання сміття, – черкащанка розповіла життя в Японії

29 березня 2017, 21:46

За грошима для власних медіапроектів та досвідом роботи у модельному бізнесі черкащанка Аліса Мелітова поїхала на інший край світу. За рік роботи в Азії дівчина змінила професії бармена, хореографа, аніматора та моделі, пише«"Нова Доба".

«Я народилася в Білорусі. Потім переїхали до Києва. Батько - колишній військовий льотчик. Незважаючи на те, що він побачив майже весь світ, повернувся все-таки в Черкаську область, в село, де народився. Туди з Києва нашу сім'ю загнала криза. Тож сенс «життя на валізах» я вловила ще в дитинстві.

Росла шибеником і «пацанкою». Коліна - збиті, лікті - здерті. Разом з хлопцями лазила через паркани і крала яблука, хоча школу закінчила з «золотою» медаллю. Вчилася в Черкасах, на факультеті журналістики, але за професією працювала мало. В основному радіоведучою. Саме тоді музика для мене стала невід'ємною частиною життя, я і закохалася в сферу шоу-бізнесу. Бачила все її ляпи і «проколи». Хотілося щось міняти, створювати своє, нове, якісне. Це робота моєї мрії. Але розвиватися в Черкасах не вдавалося. У держструктури свої рамки.

Особливо сильно ці обмеження я відчувала з початком Майдану. Тоді працювала ведучою на обласний радіостанції в Черкасах, намагалася організовувати з колегами новинні марафони на FM. Але коли співробітників відправили додому і включили новини тижневої давності, бажання працювати в державній структурі різко пропало. Тоді вже йшов процес оформлення документів на виїзд закордон і я лише зайвий раз впевнилася в тому, що ухвалила правильне рішення.

Обрати саме Японію порадила знайома, яка там працювала 8 років тому. Коли вирушаєш на роботу в консервативну азіатську країну, потрібно бути готовим до «паперової тяганини». На оформлення документів у мене пішло близько восьми місяців, хоча працювати я повинна бути всього півроку.

Перше, що вразило в Японії - абсолютна безпека. Покупки з гаманцем можна залишити в багажнику велосипеда без нагляду на пару годин. Більш того, самі велосипеди стоять на вулицях непристібнуті і їх теж ніхто не чіпатиме. Ще здивувало, що японці перемивають вогнетривке сміття, як тарілки. Пластикову тару з-під їжі і напоїв споліскують водою. Потім сортують і складають по окремим пакетиках: скло до скла, пластик - до пластику. Несортоване сміття клінінгові компанії просто не приймуть.

У японців немає поняття «престижна» або «непрестижна» робота. Якщо ти миєш машини і робиш це добре - тебе поважають, скільки б ти не заробляв. Офіційно я працювала хореографом. Неофіційно - барменом і співала в караоке, заводила публіку. Мало хто знає, що Японія - батьківщина караоке. Японці дуже люблять співати, причому необов'язково в компаніях. Популярні караоке-кімнати на одного.

Але водночас графік просто «убивчий». Я мала по 1-2 вихідні на місяць. Так втомлювалася, що спала «як убита». Один раз так навіть проспала землетрус. Хоча спочатку навпаки мала проблеми з безсонням через зміну годинних поясів. Зате побачила багато прекрасних світанків. В Японії надзвичайно красиве небо.

Загалом масштаби стихій в Японії сильно перебільшені журналістами. Пам’ятаю, як світові ЗМІ писали про тайфун, під час якого я спокійно під парасолькою ходила в магазин.

Я старанно вчила японську мову. Англійської японці майже не знають, а в моєму середовищі російськомовних людей не було. За півроку вивчила досить слів для побутового спілкування.

Повернулася до Києва окрилена новими ідеями, хотіла працювати ведучою, але ніде влаштуватися не могла. Тоді спакувала речі і поїхала на 3 місяці в Китай працювати аніматором. Згодом в Україні перебивалася різною роботою від няні в приватному дитсадочку до репетитора японської мови. А паралельно ходила на модельні курси.

Наважитися на це було нелегко. В першу чергу - побороти власні комплекси. Я тренувалася увечері, йдучи з роботи і уявляла, що тротуар – це подіум. Зате потім перший вихід на сцену здався звичайною прогулянкою по Хрещатику.

Я підучила «ази», включно з театральним і ораторським мистецтвом. Схудла. Переборола сколіоз. І в 27 років вперше вийшла на подіум. Японський подіум.

Японські покази схожі на наші конкурси краси. На них працює спеціальна людина, яка відповідає за шоу. Вона розставляє моделей, пояснює, як зробити перехресні проходи, як позувати, щоб зберігалася модельна картина. На одному шоу у мене було від трьох до шести виходів. Працювали у нещодавно відкритому нічному клубі. З дівчиною з Росії ми додатково поставили власні яскраві танцювальні номери, які дуже подобалися японцям. Якщо в нашому закладі відзначали корпоратив - додавали в програму диско-тайм.

Публіка в Японії дуже вдячна, працювалося в задоволення. Але лише місяць. Клуб розкрутили, але грошей ми так і не побачили. Натрапили на недобросовісного власника. Наші менеджери з працевлаштування розвели руками: в Японії такий випадок – один на мільйон і стався вперше за 20 років роботи рекрутингової компанії на цьому ринку. Другим сюрпризом стали непродовжені візи, квитки, що «згоріли» та загроза депортації з країни. Не допомогла навіть еміграційна служба. З власником домовилися лише про отримання невеликих сум на їжу та щоденну «виручку» клубу в рахунок зарплати.

Їжа в Японії дорога. Згідно з контрактом ми отримували на їжу 1 тис ¥ ієн. Цього вистачало на два готових обіди або 5 яблук, якщо закуповуватися на острові Хокайдо. З контрактної зарплати 200 тис ¥ (приблизно 50 тис. гривень) п'яту частину вираховують в якості податків. За півтора місяці я отримала тільки половину, оскільки приїхала пізніше за інших дівчат. Після невдалого візиту до міграційної служби ми поскаржилися господареві будинку, в якому клуб орендував приміщення. Він встановив нам пральну машинку і дав кожній по 100 тис. ¥ Жити на ці гроші довелося ще півтора місяці, оскільки клуб закрили.

Дівчатам переслали гроші родичі, щоб вони змогли продовжити візи і виїхати без депортації. Моя віза була дійсна ще місяць. Оскільки з роботою не вийшло, вирішила влаштувати собі «японські канікули». Побувала на легендарному фестивалі снігу в Саппоро і виставці гігантських скульптур з льоду на озері Шікотсу в містечку Чітозе. Правда, довелося тиждень пожити в квартирі без газу та гарячої води, де температура не піднімалася вище +11. Але я ні про що не шкодую.

Зараз планую летіти в Гонконг, щоб отримати робочу китайську візу. Ще не знаю, як проживу в найдорожчому мегаполісі світу з бюджетом в 100 $ на 10 днів. Решта готівка повністю розписана на оформлення документів і візу. Але повертатися в Україну без грошей на власні проекти я не хочу. В планах – написання новел соціального характеру та видавництво дитячих казок. Зараз пишу вже другу книгу. Ще хочу розпочати альтернативний музичний проект, продовжити кар’єру радіоведучої та повернутися в русло роботи фасилітатором або тренером з особистісного розвитку. Проте на реалізацію будь-якого з цих проектів необхідні стартові кошти.

На одній модельної роботи в Китаї вижити не можна. Доведеться шукати підробіток, можливо займуся репетиторством. Зараз, згадуючи всі обставини, розумію, що з будь-якої невдачею можна впоратися, будь-які труднощі можна подолати. Поки, як не дивно, найважче виявилося знайти роботу в рідній країні, маючи при цьому і потрібний досвід, і величезне бажання працювати».

Вгору